Їдемо на пошуки монастиря в Деревачі. Наш маршрут Львів-Липники-Деревач. Рухаємося по трасі, проїжджаємо Липники, добираємося до вказівника на монастир перед Деревачом. Повертаємо направо, з'їжджаємо з асфальтової дороги, рухаємося по під ліс. Їдучи на машині повз цей вказівник, я завжди думала, що монастир ось-ось тут поряд, але моя думка була хибна. До нього таки трошки треба проїхати. Це порівняно не довго, але дорога без покриття, підйоми-спуски один за одним. Вони на вигляд не великі, але їх декілька. Зустрічаємо місцевих бабць, запитуємо, як добратися до монастиря. Відповідь: зараз має бути вказівник, але ви не повертайте, їдьте далі, а там побачите. Починаються дачі, дійсно є вказівник наліво. Але ми повірили бабцям і їдемо далі. Доїхали до якогось хутора чи то дачі, ми не зрозуміли, але люди там живуть. І тут дорога закінчилася. Зупинилися коло останньої хати і питаємося наступної бабусі, де ж той монастир. Бабуся нам вказала в ліс по стежці наліво за її хату. За хвилин 5 ми були на тій дорозі, куди завів би нас останній вказівник. У цьому напрямку ми трошки скоротили шлях, але після дощу тудою бажано не їхати. Виїхавши з лісу ми повернули по дорозі наліво. Монастир вже було видно. Через декілька метрів був з'їзд. Коли ми туди звернули, то під'їхали до заднього двору монастиря. Хвіртка була відкрита, але ми як цивілізовані люди все ж таки вирішили не підкрадатися ззаду, а зайти з головного входу. До речі там поряд був хороший з'їзд до лісу зі шлагбаумом. Була думка туди заїхати і глянути, куди ж веде ця дорога. Але після зустрічі з місцевим хлопчиною передумали. Він розповів, що там знаходиться господарство по вирощуванню кабанів і наявність великих псів відганяє всі бажання місцевих та інших туди ходити. Отже, об'їхавши по дорозі монастир, ми потрапляємо до великих кованих воріт. Жіночий монастир собою представляє двоповерхову будівлю, яка нагадує добротний особняк. Церква до нього прибудована і захід до неї зсередини дому. Заїхавши у двір ми не побачили жодної ознаки життя. Але як тільки ми кинули велосипеди і зробили рух в сторону монастиря, звідти одразу вийшла молода сестра-монахиня, запросила нас увійти, поцікавилася звідки ми, чи ми хочемо пити, чи ми голодні. Провела нас до приміщення церкви. Церквушка мила, з розписами всередині купола. Сестра запросила нас на службу: у неділю на 10.00, вечірня на 17.30. Загалом враження від відвідування монастиря позитивні.
Ми пробували після монастиря по дорозі проїхати далі. Села від того місця далеченько. Від того ж самого місцевого хлопчини ми дізналися, що неподалеку є піщаний кар'єр-озеро. Знову під'їжджаємо до дач. Жіночка, яка нам зустрілася, сказала, що до кар'єру ще треба трохи їхати, дорога там петляє, вона заплуталася в розповіді у поворотах, так точно і не сказавши, де той кар'єр. Ну і інформація, що то озеро ну дуже маленьке і дорога круто йшла вниз в нас відбила бажання (поки що) до нього їхати. Так що ми закінчили нашу мандрівку і повернулися назад. А дорога додому завжди легша і коротша :)
Трохи історії.
У шематизмах Львівської Архиєпархії УГКЦ за 1903 рік зазначено, що вже тоді на Берегах долішніх оселилась сестра Антоніна. В наступному році до Антоніни – настоятельки приєднались сестри Серафина та Юлія. Від цього часу немає жодних відомостей і лише у 1928р зі слів о. Володимира Семківа дізнаємось, що тут знову оселились сестри Василіянки. 14 квітня 1937 року куплено 4,5 морга поля в Милошовичах за гроші львівського монастиря (5 100 зл), під забудову нового монастиря і каплиці. Будівництво розпочалось у травні 1937 р.22 липня 1937 року монастир відвідав митрополит Кир Андрей Шептицький, котрий приїхав автом у товаристві студита Атанасія. Оглянувши будову пообіцяв за рік особисто посвятити вже викінчену будову, та приїхати на 2 дні на відпочинок. 3 серпня ц.р. митрополит Андрей подарував 2 тис. золотих на будову монастиря.Влітку 1938 року сестри організували захоронку (дитячий садок) для дітей. У 1946 році монастир на Берегах був ліквідований , а у приміщенні був створений будинок для пристарілих, одиноких людей.
Ми пробували після монастиря по дорозі проїхати далі. Села від того місця далеченько. Від того ж самого місцевого хлопчини ми дізналися, що неподалеку є піщаний кар'єр-озеро. Знову під'їжджаємо до дач. Жіночка, яка нам зустрілася, сказала, що до кар'єру ще треба трохи їхати, дорога там петляє, вона заплуталася в розповіді у поворотах, так точно і не сказавши, де той кар'єр. Ну і інформація, що то озеро ну дуже маленьке і дорога круто йшла вниз в нас відбила бажання (поки що) до нього їхати. Так що ми закінчили нашу мандрівку і повернулися назад. А дорога додому завжди легша і коротша :)
Трохи історії.
У шематизмах Львівської Архиєпархії УГКЦ за 1903 рік зазначено, що вже тоді на Берегах долішніх оселилась сестра Антоніна. В наступному році до Антоніни – настоятельки приєднались сестри Серафина та Юлія. Від цього часу немає жодних відомостей і лише у 1928р зі слів о. Володимира Семківа дізнаємось, що тут знову оселились сестри Василіянки. 14 квітня 1937 року куплено 4,5 морга поля в Милошовичах за гроші львівського монастиря (5 100 зл), під забудову нового монастиря і каплиці. Будівництво розпочалось у травні 1937 р.22 липня 1937 року монастир відвідав митрополит Кир Андрей Шептицький, котрий приїхав автом у товаристві студита Атанасія. Оглянувши будову пообіцяв за рік особисто посвятити вже викінчену будову, та приїхати на 2 дні на відпочинок. 3 серпня ц.р. митрополит Андрей подарував 2 тис. золотих на будову монастиря.Влітку 1938 року сестри організували захоронку (дитячий садок) для дітей. У 1946 році монастир на Берегах був ліквідований , а у приміщенні був створений будинок для пристарілих, одиноких людей.
Немає коментарів:
Дописати коментар